для поиска точной фразы используйте кавычки, например, "юридические услуги" помощь
Роман КОЛЯДА: «СПРАВЖНЯ РАДІСТЬ – ЦЕ РАДІСТЬ ПІСЛЯ ЯКОЇ НЕ БУВАЄ «ПОХМІЛЛЯ»

Цю людину я звик сприймати за голосом, що лунає в програмах "Український вимір" на Першому національному радіо. Серед інформаційних шумів радіохвиль, що поверхневістю глушать сенс, Роман Коляда регулярно відкриває скриньку національних, культурних і духовних цінностей. Серед його гостей вчені, музиканти, літератори, всі ті хто є тими цеглинками з яких складаються стіни інтелектуального і духовного храму. Кожен раз, слухаючи його передачу, я дивуюсь, як мало я знаю про Україну.

Роман Коляда - диякон, журналіст, музикант. Його образ ламає навіяний стереотип служителя в церкві. Неангажований, допитливий, глибоко віруючий, але без тіні фанатизму. Творчий, позитивний, людяний. Людина, яка несе слухачам і віру, і музику, і знання, відкриваючи нові сторінки багатотомника - Україна. Багатотомника, з якого хтось хоче викреслити глави, вирвати листи, занедбати фоліанти, а хтось зберігає їх і старанно вписує в них нові сторінки.
Це інтерв’ю було записано в дещо незвичних для мене умовах - по скайпу. Світ стає ближчим, щільнішим інформаційно. Але чи так само насичується він істинним змістом? Чи не тоне він в болоті штучних штампів, маніпуляцій, вигадок і тиражуємої брехні?

ЛЮДЯМ ПОВЕРНУЛОСЬ ВІДЧУТТЯ ЛІКТЯ ТОВАРИША, ЯКИЙ СТОЇТЬ З ТОБОЮ І РАЗОМ ОПИРАЄТЬСЯ НАВАЛІ ЗЛОЇ СИЛИ


 
- Пане Романе, чим Вам запам’ятався 2013 рік?

- Багато було подій. Мені трошки складно відбирати, що більш стосується особистого, що загально українського. Тим більше що у мене в зв’язку з програмою ‘Український вимір’ одне і друге дуже сильно перетинається часом. Але однозначно найяскравіша подія, це Майдан. Вона головна не так з огляду на якісь відчутний політичний результат, якого явно дуже багато людей очікує, як те що вона взагалі відбулась і відбувається. Мені здається, що є певна самодостатність. Не те що я б волів міняти місцями мету і засоби, тому що зрозуміло, що такі масові акції не можуть бути самодостатніми, вони мусять приводити до якогось результату. Але в даному разі результат значною своєю частиною (і так воно і має бути, оскільки я ідеаліст за світоглядом) знаходиться в духовній площині. Те що людям повернулося відчуття ліктя, відчуття плеча товариша, який не штовхає тебе в черзі за ковбасою в гастрономі, а стоїть з тобою і разом опирається навалі якоїсь злої сили. Мені дуже прикро, що люди яких ми мали б називати правоохоронцями і довіряти їм стали уособленням злих сил. Результат розпаду цієї системи, чиїхось  технологій, чийсь злий задум - це я залишаю за дужками, але маємо по факту дуже негативне ставлення до людей в погонах, людей, які єдині хто має за законодавством носити вогнепальну зброю, ми маємо кризу довіри до цих людей. І не лише до цих. Люди, які стоять на майдані, які стояли в ніч з 10-го по 11-те грудня, побачили, що можна довіряти людям дуже відмінним від себе. Люди які говорять на різних мовах. Це загально відомо, що там немає так гостро поставленого мовного питання на теперішньому майдані. Навіть є ті хто демонстративно говорить російською мовою, щоб не думали, що мова це взагалі єдине, що їх цікавить. Люди різного віросповідання. Зрештою різні християнські конфесії зійшлися. Віряни різних адміністративних підпорядкувань  з греко-католиками і римо-католиками зійшлися в спільній молитві. І те що люди відчули цінність молитви як такої, як чогось за що можна вхопитися - не як щось примарно-теоретичне, а практичне, що рятує тут і зараз, рятує і духовно, і рятує розряджаючи цю страшенно нервову атмосферу, викликаючи всі вищі благі сили на допомогу, от цього вже у людей які там були відняти неможливо. Неможливо відняти у людей здатність не боятися, відібрати у людей розуміння життєвої необхідності поваги до себе, поваги до сусіда, поваги до співрозмовника.
Я вважаю величезним здобутком цього середовища, яке ми називаємо Євромайданом, те, що в дуже багатьох колах розпочаті інтелектуальні дискусії. Одне із свідчень цього процесу, верхівка айсберга, те що називається Відкритим Університетом Майдану. Люди, яких я запрошував до ефіру утворили новаторське, як мені здається, принаймні в сьогоднішніх українських реаліях, незорганізоване, таке яке не потребує жодних узгоджень з ‘вышестоящими органами’ середовище, де відбувається обмін думками з дуже різних тем, людей з різною кваліфікацією - не в сенсі вищою чи нижчою, а в сенсі дуже різних комплексів життєвих навичок, поглядів, якими вони володіють. Від Влада Троїцького, якій про все говорить з точки зору сучасного мистецтва і з точки зору менеджменту сучасного мистецтва, а він є діячем в цій галузі, закінчуючи науковцями. Мені розповідали, що наша суперофіціозна Академія Наук України і вона звернула увагу на цей феномен і сказала - давайте ми вам пошлемо якихось академіків, які будуть з традиційнішої точки зору про це говорити. А ще є візійний проект «нова Україна», де величезна кількість мислячих людей прямо сьогодні формлюють нове бачення націанальних стратегій.  Про це все можна казати як про здобуток.
 
- Як музикант, як творча людина Ви помітили активізацію творчих напрямків?

Я, з вашого дозволу продовжу знову про Майдан. Мій співрозмовник в одній з програм, філософ олексій Панич сформулював цікаву думку. «Найкращим покажчиком історичної правоти політичної сили є справжність гумору та креативу тих, хто виступає на її боці.» І сьогодні там, на Майдані, ми отримали такий сплеск творчості, на який годі було сподіватися ще кілька місяців тому. Поки він часто стихійний і якісно не «дотягнутий», але дещо вже виходить на рівень індустрій. Музичної, кіно… Фотовиставки, пісні, кліпи, книжки – все це ми отримали як один з продуктів Майдану.

- А що засмутило в минулому році?

- Дуже багато прикрого, тому що мінусом цього року, і він не вирізнявся особливо від кількох попередніх, можна назвати інформаційну стрічку, причому на будь-якому каналі. Дуже важко читати. Важко от просто з психологічної точки зору, не лише тому що вона наповнена буквальною чорнухою, як це у нас люблять ‘плюси’ показувати та і решта телеканалів теж на це страждає. В стилі анекдоту про газети ‘Сьогодні ніхто не втопився, не розбився, не повісився, шановні читачі, ми перепрошуємо’. Наші телеканали живуть за цим принципом. Навіть не з огляду на це, а з огляду на те що іде повномасштабна інформаційна війна, свідомість людей намагаються розірвати на клоччя. Кожен, як лебідь, рак і щука оцей візочок людської свідомості тягне на себе. Вже не треба бути супер медіа експертом, щоб бачити за кожним, чи через одне повідомлення, що це одна технологія відігрується, оце друга, а це вкидання того передвиборчого штабу, а оце скоріше тієї політичної сили роги чи вуха - потрібне підкреслити - стирчать. І нема цьому кінця. Це дуже важко переносити. Я вже намагався робити кілька програм, присвяченим психологічному захисту від такого розривання свідомості на шмаття. Ця проблема зараз ще потужніше звучить, народ це починає розуміти і це також можна назвати одним із здобутків року що минув. Все це говорить про необхідність так званої інформаційної гігієни. Вже не такою масовою (принаймні мені хочеться в це вірити) є тенденція перепосту будь-якої неперевіреної інформації на фейсбуці. Люди закликають перевіряти, не поширювати фейкові новини. Ці фальшиві новини бувають двох готунків - хтось просто по приколу щось пише, щоб посміхнутися, хтось, іноді користуючись тими ж приколами, вкидає завідому дезу. І іноді потрібен супер тверезий розум, щоб в цьому бурхливому морі не врізати психологічного дуба.
 
 
 

ДИСКУСІЇ НА ПЕРЕВАЖНІЙ БІЛЬШОСТІ ТОК-ШОУ – ЦЕ БАЗАР

 
- Людина має сама знати тему, а не тільки здоровий розум. Бути компетентною. Луганськ, наприклад, в дечому відірваний від інформації з Києва, бо на місці вже інтерпретується по-своєму, згідно з інформаційної політики місцевих джерел. Мені цікаво, як самі пересічні кияни відносяться до майдану?
 
- Дуже по-різному. Я би виділив три основні сили. Сила перша - це ті люди, які і в ту ніч бігли сторч головою на майдан помагати людям, яких тіснить ‘Беркут’ і відгукнулися на дзвони Михайлівського і інших храмів. Це люди які в темі, в сенсі що вони безпосередньо беруть участь, допомагають, або принаймні співчувають тому що відбувається на Майдані Незалежності. Є інша категорія. Люди, які або в силу своїх переконань не поділяють ті цінності, які обстоюють люди на майдані. Можливо їм в інакшій спосіб звичніше жити, але такі люди є. А є третя категорія і от існування цієї третьої категорії мені здається найбільш прикрим (хоча, соррі, всі мають право на існування) - це люди, яким пофіг. От таке не дуже коректне слово. Їм просто по барабану, щоб не відбувалось - помаранчева, синя, жовта в клітинку революція, контрреволюція - у них є свій світ. У когось він вимірюється офісом, кредитом в банку, іпотекою або машиною і на всі громадсько-політичні заворушення вони дивляться крізь призму курсів валют на обмінниках. Є інша категорія. Це люди, які звикли жити в такому патерналістичному сегменті, галузі, яка теж вимірюється категоріями - сім’я, робота, при чому на невеличку зарплату вчителя, лікаря. Це просто величезна кількість людей, так званих бюджетників яких настільки вже загнали, можливо я різко скажу, в рабське становище, що крім цієї своєї маленької зарплати, маленької роботи вони світу не бачать. Це люди, які ніколи не були закордоном, у яких навіть думки немає, що вони колись там побувають і вони вже іноді, ризиковано буде сказати, на фізіологічному рівні не мислять що існують якісь інші варіанти буття, інші варіанти позиціонування себе в суспільстві, в сім’ї. Це те що називається стереотипом в найширшому розумінні цього слова. Стереотипом життя, яке виключає будь яку творчість зрештою, творчість як громадянина. Я не говорю про музику, вірші чи кіно, я говорю про творчість свого життєвого середовища. Творчість як громадянина. Сім’я має бути такою, робота має бути такою, на таку зарплату від 30 до 55 років. Це така радянська мрія про квартирку, машинку і в кращому разі дачку. Це все те чим штучно намагаються обмежити світ. Цікаво, що західна цивілізація, яку хтось асоціює з Євросоюзом, хтось з Америкою, має той самий гріх насправді тільки там він помножений на економічну потугу відповідних країн. Тобто якщо у нас мрія квартирка, машинка, дачка, то там у когось може бути мрія - фірма, Ролс-Ройз, пентхаус на Манхетені. Я спеціально беру якісь такі крайні мрії. Але це все одно мрія споживацька. Мрія, яка спрямована на самого себе, мрія, яка культивується сучасним капіталізмом, будь-то в неймовірних, диких умовах українських, чи капіталізмом, який начебто більш цивілізований - його сутність від того не змінюється. Їм потрібен ідіот, який готовий спожити все, що йому втюхають. А у нас люди навіть не знають, що можна спожити крім того життєвого мінімуму. Суть в тому, що коли говорять про те що Україні потрібен якісь третій шлях, я не знаю чи він можливий в якомусь геополітичному контексті, чи просто в політичному, але те що Україні потрібен шлях повороту в духовну площину, в цьому я глибоко переконаний. Мені здається, що в значній частині людей, в тому числі які вийшли на Майдан, цей поворот відбувається. Я вже казав про повернення до розуміння сили молитви і взагалі до розуміння, що не всі цінності за які варто стояти до кінця знаходяться в матеріальній площині. Більше того, там є люди яким є що втрачати, у яких ще не всі бізнеси відібрали, у яких ще не забрали останню примарну можливість спокійно зареєструвати свій якійсь малий бізнес, своє СПД і щось робити не будучи одразу моментально задавленим пожежною, санстанцією і всіма цими органами, які перетворилися на каральні й перестають виконувати свою функцію. Подивіться на це харківське страхіття з пожежею і ссмертями. Воно теж вже перетворилось на пугало і своєрідну технологію, бо зараз дуже розкручують цю трагедію, але факт залишається фактом - ми бачимо вартість автопарків градоначальників будь якого крупного індустріального міста не обов’язково лише Києва, і ми бачимо ту техніку на якій приїхали гасити пожежу. Там не було хмарочоса, там не було залізного сейфу який вибухнув, там була складна, але пожежа з якої треба було рятувати людей, проте не було чим.
 
- Четвертий поверх. Це ж не так і високо.
- Через те за право людини на порятунок, за право людини на гідне життя в чому б ця гідність не вимірювалась от за це в тому числі, люди вийшли на Майдан. І мені б дуже хотілось, щоб ті хто не поділяють їхніх якихось цінностей принаймні поважали їхній вибір. Це колосальна проблема сьогодні - невміння сприйняти іншу думку. Так само як і інший бік цієї проблеми, що інша думка дуже часто формулюється на рівні ‘сам дурак’. У нас взагалі немає культури ведення дискусій. Коли ми дивимось на дискусії на переважній більшості ток-шоу, вибачте, це базар, це суперечка в кращому разі, але це немає ніякого стосунку до дискусії, як би вона мала вестися. Знову ж таки в середовищі людей, які сьогодні стоять на майданах в Україні, повірте я не закінчений ідеаліст і розумію, що там вдосталь проблем, але ці люди вчаться дискутувати між собою, вчаться говорити між собою не звинуваченнями і штампами, а в тому живому спілкуванні, знову ж таки спілкуванні не через екран монітора, не через рядки анонімізованого віртуалу, а в безпосередньому живому контакті, в виконанні якихось простих функцій. Наче суспільству дали можливість побути в інкубаторі і ті процеси, які не відбувались впродовж 70-90-100 років, щоб вони зараз дуже швидко принаймні в якійсь частині суспільства відбулися. І от це теж на сьогоднішньому майдані відбувається і найсмішніше, що це має принести користь і тим кому пофігу, і тим хто проти. Тому що суспільство має величезний шанс хоч на якійсь невеликий відсоток оздоровитися. Не скористатися цим шансом неможна.
 
- Ви згадали про базарні ток-шоу. Зрештою який попит, така й пропозиція. В суспільстві є попит на бійки, чорнуху, поверхневі сварки. Але тут є цікавий момент. В час подій 10 грудня на Майдані я прочитав пост одного атеїста, якій прийшов на Майдан в ту саму ніч, коли лунали дзвони Михайлівського монастиря. Він написав, що це було настільки вражаюче, що перевернуло його душу. Він відчував особливе піднесення. Тобто навіть на такому підсвідомому рівні людина змінюється. Змінюється і свідомо, і духовно. З’являється додаткова цінність. Часто звучить такий термін - громадянське суспільство. Ви вважаєте, що воно народжується, чи це ще якесь теоретичне, примарне явище.

- Я вважаю, що воно народжується. Воно народжується дуже непросто. Це знаєте, як галапогоське черепашеня, де на одне черепашеня є сто хижих риб які готові його зжерти тільки воно стане в воду. Точно так само у нас з громадянськими лідерами. Будь-якими, які народжуються. Їх миттєво готові зжерти. При чому як праві, ліві, сині, білі, хто завгодно, ті хто вміють маніпулювати громадською думкою. Безліч людей, при чому не лише у владі, не звикли що з ними може хтось дискутувати, не звикли, що хтось може не погоджуватись з ними. Вони звикли, що вони стали на трибуну, а вся решта взяли під козирьок і пішли. В тому середовищі, яке сьогодні сформувалось на майдані це вже якщо і можливо, то тільки епізодично. Там надто багато людей, які здатні думати. Зрештою формування критичної маси таких людей - це і є шлях до народження громадянського суспільства.
Якщо повернутись до ток-шоу, то є знаменита фраза, здається Стіва Джобса, що коли ти молодий, тобі здається, що телебачення навмисне робить всіх ідіотами, коли ти стаєш старшим, то ти розумієш, що вони самі хочуть щоб їх робили ідіотами. На перший погляд тут абсолютно зачакловане коло, яке неможливо розібрати. Неможливо зробити щось із людиною, яка сама хоче щоб їй втюхували це лайно. Є, до речі, останній кліп ТІКа ‘Любити Україну’, який викликав багато дискусій, там є прекрасний кадр, де сидить людина перед ящиком типу телевізора і їй в обличчя летять обгортки,  фантіки. Це просто ілюстрація людини, яка сидить перед телевізором і сама вибирає зрештою бути болваном, приймачем пропаганди споживацтва. Для того щоб таких людей ставало менше, хоча це дуже примарна перспектива, треба щоб був хтось хто готовий створювати альтернативу. Неможна нікого загнати палицею в Царство Боже, це нонсенс, так не буває, але є люди які це усвідомлюють і щось практично роблять. Вони – ті хто створює ту саму альтернативу  - є певною, а іноді значною мірою подвижниками. Все що можемо ми, принаймні я намагаюся це робити у своїй програмі ‘Український вимір’, пропонувати альтернативу цьому тотальному споживацькому колу. Треба нагадувати, що є якісь сфери знань, є якісь сфери мислення, уявлення про світ, які випадають із звичного кола робота - шмат ковбаси - сон в малогабаритній квартирі і знову робота. І чим більше цей простір буде розхитаний, чим більше альтернатив буде створено в цьому просторі тим краще. І я не знаю ще точно де тут віз, а де кінь, але те що процеси ці відбуваються і це дуже тісно пов’язано з тим, що оптимісти воліють називати з народженням громадянського суспільства - це факт. Це суспільство, в якому можливе народження таких альтернатив, можливі стихійні, неконтрольовані з єдиного центру процеси. Ройтбурд чи Троїцький, здається, я читав їхнє спільне інтерв’ю, сказали геніальну фразу, що культура Києва, Одеси, Львова, Донецька і ще кількох міст, де є активне культурне середовище, вони в сумі дають не порівняно більше ніж те що ми сьогодні звикли називати українською культурою. Це такий парадокс, тому що з центру, по-перше, не все видно, по-друге, ті хто називають себе центром і центральною владою в тому числі в культурі - пресловуте міністерство культури - у них просто інструменту немає, щоб побачити ті явища, які відбуваються в культурі. Вони взагалі на це як на культуру не дивляться. Це так само як у нас в науці. У мене була гостя, яка казала, що є прогресивні сфери психологічних знань, наприклад, але з цих сфер неможливо захистити дисертацію в Україні. Просто у них там шкала не розмічена. Є люди, які намагаються туди йти, а є люди які кажуть - ми не знаємо як це. І от ці люди, які кажуть, що не знають як це, намагаються робити вигляд, що вони є влада в культурі, в науці. Я зараз спеціально виношу за дужки політичну владу. Але це нонсенс. Для цього потрібні процеси децентралізації.
 


ІНКОЛИ ТЕ, ЩО ОБМЕЖУЄ ТВОЮ СВОБОДУ, НАСПРАВДІ ЦЮ СВОБОДУ ТОБІ ПОВЕРТАЄ
 
- Я хтів би зачепити таку тему, вже ближче до Вас особисто. Журналістика, творча діяльність та духовна діяльність - вони дають Вам в поєднанні синергічний ефект, чи щось одне одному заважає?

- Якби це все заважало одне одному, я б луснув вже давно. Я зараз дивлюся на себе, бо камера й мене показує, на ці сині кола довкола очей, власне є ефект (посміхається). Це не просто, щоб впрягтися в три дуже різних воза і їх з рівною інтенсивністю перти. З іншого боку в будь якій диверсифікації є свій плюс. Скажімо я, як творча одиниця  не залежу від творчих результатів своїх гастролей, чи від продажу дисків. З іншого боку як журналіст, якщо мені чогось не вистачає в моєму самовираженні творчому як журналіста, я можу це досамовиразити в музиці, чи поезії, тому що у віршах я транслюю свою абсолютно суб’єктивну думку. В ефірі я далеко не завжди це можу собі дозволити, з тої точки зору, що є журналістські стандарти. Для новин цей баланс взагалі святе, для публіцистичних програм начебто трошки простіше, але теж є маса застережень. В творчості я двухсотвідсотково суб’єктивний. І є оця третя галузь, яка стоїть над всім. Мене іноді запитують - як вас називати, що ставити на першому місті, що на другому? Я кажу - на першому місті все одно, хочете ви, хочу цього я, є диякон Роман Коляда. Тому що людина, яка прийняла сан, вона не може вже стати не дияконом. Навіть якщо вона буде заборонена в служінні, якісь ще, не дай Боже, церковні санкції до неї будуть вжиті, те що робить Бог, а саме Бог посилає благодать при рукоположенні, воно не може бути скасоване. Це не закон, яким у нас в Україні крутять як циган кіньми. Це те що підсумовує і дає надбудову не в сенсі чогось додаткового, а надбудову, яка слугує парусом взагалі для всього, що я роблю. Тому що зрештою диякон я там тільки три роки і для багатьох людей, які мене знають довше було несподіванкою взагалі мій похід в духовенство. Причому навіть мої друзі дозволяли собі іноді такі здивовано різкі коментарі. Я не був в сані, на мені не було обов’язку публічно проповідувати і заявляти свою позицію. В середині себе ж питання віри для мене було зрозуміло десь років з тринадцяти-п’ятнадцяти. І зараз вже дивлячись ретроспективно я думаю, що це було тільки питанням часу. Хоча довгий час у мене навіть гадки не було, що я можу стати священнослужителем. Час настав тоді, коли він настав, коли Господь благословив, я став дияконом і я розумію, що це для мене. І, якщо говорити про службу в храмі, місце в яке я докладаю дуже багато зусиль, це потребує ясна річ багато часу життя, а з іншого боку це таке невичерпне джерело тих саме сил, що невідомо ще хто кому більше потрібен. Ну тобто мені-то відомо: я церкві чи церква мені. Зрозуміло, що це не співвимірні речі, якщо подивитись на це тверезо і оцінюючи це не лише з точки зору скільки часу я витратив і скільки гривень за це отримав, а з точки зору речей якихось глибших, які лежать в основі всіх речей.
 
- Ви сказали, що з тринадцяти років це для Вас не стояло вже питанням, як Ви гадаєте - це доля, провидіння чи людина залежна більш від випадковості?

- В цьому аспекті випадковостей практично не буває. Хоча випадковість як феномен існує, але тут ми зовсім закопаємося в дєбрі. Якщо говорити про життєвий вибір мій особисто і більшості людей, які прийшли до церковного служіння або священнослужіння і роблять це щиро, то є така думка, що все вирішено ще в утробі. Навіть якщо взяти такі абсолютні випадки, коли ми читаємо Житія Святих - дитина материнські груди по середах і п’ятницях не бере, і тільки у ввечері, це ж не жарт і це не казочки, це не вигадки. Навіть якщо ці історії трошки доформульовані до стану художньої розповіді, то все одно за цим є реальні передумови і Господь людину по життю веде. Буває, що людина не дуже слухається. Це теж велике вміння і чи не найголовніше вміння - вибудовувати своє життя в смиренні. В смиренні як бутті з миром, з цією Господнею силою, яка веде весь світ. Тут, якщо дуже сміливо філософствувати, мене в цьому місті священоначаліє мабуть не похвалило би, але я бачу велику паралель з тим як китайці сприймають Дао - силу, яка рухає всю світобудову і кажуть, що треба йти в одному струмені з ним. Я це так само транслюю в нашу богословську царину, що є воля Божа стосовно світу, є промисел Божий, є сила яка називається Провидінням і ти можеш стати або впоперек неї і загинути духовно передусім, або ти можеш рухатися соосно і тоді все відбувається в житті за волею Божою. Це не обов’язково, як твердять протестанти, приводить до життєвого успіху (там є такий принцип, що якщо ти щиро молися, Господь тебе благословляє і в твоїх земних справах все буде ОК), в нашій традиції це не обов’язково, інакше б не було мучеників, які були подвижниками віри але в них були, скажімо так, великі побутові проблеми. Через те в цьому сенсі випадковостей не буває і все задетерміновано. Єдине що не завжди є можливість все розшифрувати до того моменту поки воно не розшифрується вже в природний спосіб.
 
- Вискажу власне спостереження. Коли я дивлюсь виступи церковників, зокрема Московського Патріархату, відчуваю тендеційність в їхніх виступах. Таке відчуття, що вони несамостійні. Що існує якась цензура, що хтось наказує як треба казати і що треба казати. І виходить так що священнослужитель і журналіст в одній особі виявляється ‘глашатаєм партії’. Коли я слухаю Ваші передачі, зокрема ‘Українській вимір’ на першому українському радіо, у мене складається відчуття прикладу того як церква може бути навпаки обмежена від впливу зовні. Так само як мури Михайлівського храму стали захистом для людей при недавніх подіях, так і віра є тим муром, де може і повинна зберігатись особистість від зовнішньої тенденційності, зовнішніх навіювань.

- Людина, яка знаходиться в церковній ієрархії не є вільною в сенсі свободи дій. Вона дійсно обмежена дуже багатьма речами. Диякони в цьому сенсі трохи вільніші, на священику вже більше обмежень. Через те я цілком припускаю, більше того - я знаю випадки, коли архієрей, тобто єпископ, який керує єпархією, своєю областю на яку поширюється його церковна влада, він не благословляє священнослужителів взагалі давати інтерв’ю. І є поползновєніє, я навіть бачив вже документ, мовляв, треба заздалегідь узгоджувати питання і так далі в стилі КПРС. З одного боку я можу зрозуміти, зробивши над собою зусилля, таке священноначаліє, тому що вони можуть переживати, що у них, наприклад, не дуже освічене духовенство. Можна таке припустити? Напевне можна. І щоб не було спокуси серед вірян, вони намагаються простелити трошки соломки, заздалегідь все узгодити. Якщо в цьому сенсі відбуваються такі речі, то це теж не є добре, але це, принаймні, можна зрозуміти і сказати тоді священноначалію: браття, давайте займайтеся духовною освітою, щоб хоч і не все духовенство, то та певна частина яка на виду могла внятно відповідати на запитання які церкві сьогодні ставить суспільство. А суспільство сьогодні ставить церкві дуже багато запитань. І на них треба відповідати, і бути готовими відповідати. Хоча тут можна сказати ще одну річ, що колись, коли ще не йшлося про політичну цензуру такою мірою як сьогодні це може йтися, не всякого допускали проповідувати з Амвона, так само як не всякого допускали приймати сповіді. Тут дивилися у кого більший талант. У когось оратора і його благословляли говорити до суспільства, у когось сповідника, який вміє слухати людину і так далі. Через те рубить з плеча тут дуже складно. Хоча те про що ви говорите, про виступи духовенства на телевізії, в ЗМІ, про відчуття, що вони проводять зрештою не слово Боже, а політику партії, то це відчуття дійсно існує. І ця тенденція дуже прикра. Відкидати її було б дурницею з мого боку, хоча дуже прикро визнавати це, як прикро визнавати будь-яку хворобу. Священик, який говорить, над ним повинна бути одна правда - це правда Божого слова. І він повинен її транслювати, тому що на кожному з представників духовенства лежить обов’язок проповідувати. Якщо формулювати це абсолютно, то це звучить так - священик, будь якої степені священства, має являти світу Христа. Не більше, не менше. Якщо він являє члена парткома, ну... от такий священик. Або поставлений в такі умови. Знову ж таки, не я їм суддя. Я зараз говорю трошки емоційно, але... ну зрештою хто я такий? Але я схильний відмежовувати людей від тенденцій. З великою повагою ставлюсь до будь-кого з священства, просто в силу того що на них лежить дар Духа Святого. Але про їхню людську частину, як провідника деяких тенденцій, які відбуваються в суспільстві, ми можемо говорити сьогодні, що іноді не найкращі з цих тенденцій проводяться саме представниками духовенства.
 
- Буває так що у Вас у самого в протиріччя вступає громадська позиція, журналістська діяльність, творча діяльність і Ваша віра?

- Глобально ні. На якомусь побутовому рівні буває, що як журналіст я б сходив на якійсь концерт, який відбувається в великий піст і на більшість з тих концертів, які мені справді цікаві я можу спокійно сходити в великий піст, тому що мене цікавить музика яка підносить дух, а не ростляє його. Але на те що можна було б подивитись виключно з журналістської цікавості, треба собі іноді сказати - а може ну його? Найчастіше практика показує, що воно дійсно не було варто того. У мене є класичний приклад на ранньому етапі мого церковного служіння, ще я був пономарем, помічником, алтарніком і я дуже хотів з’їздити на джазовий фестиваль заради одного єдиного виконавця - Гонзало Рубалькаба. Є такий кубинський піаніст, його запросили на Харківський джазовий фестиваль ‘Джаз фест’. І я підійшов до настоятеля за благословенням. А там був нюанс - треб було їхати в неділю і відповідно не бути присутнім на літургії. Зазвичай я сам не ходжу запитувати, бо й так розумію, що це погано. А тут дуже хотілося, бо дуже люблю цього музиканта. Мене священик не благословив. У мене було два варіанти - все одно поїхати, мене зрештою за руки ніхто не хапає, потім сповідався б - так, маю гріх, не послухав. І другий варіант - дослухатися до благословення. Внутрішній конфлікт був кошмарний. Такий бунт. Я залишився. Відслужили службу. Змирився. В найкращому розумінні цього слова. Потім мені розповідають. Це як раз був час, коли вибухнув відомий вулкан в Ісландії і половина літаків над Європою не літали. Концерт цього музиканта відбувся в пів другої ночі без ансамблю, а соло і я б все одно його не почув би, бо в той момент я вже б виїхав з Харкова. У мене не було шансів хоч так, хоч так. Але тут я принаймні залишився в послусі і гріх на душу не взяв. Це ілюстрація того, що іноді таке відбувається, коли те, що здавалося обмежує твою свободу, насправді цю свободу тобі повертає. Ти або не потрапляєш в якусь халепу в дрібницях, або ти потім в більшій перспективі бачиш, що коли ти знаходишся в благословенні, то події для тебе вибудовуються кращим чином передусім в сенсі духовному.
 


СПРАВЖНЯ РАДІСТЬ – ЦЕ РАДІСТЬ ПІСЛЯ ЯКОЇ НЕ БУВАЄ «ПОХМІЛЛЯ»

 
- Як Ви вважаєте християнська релігія більш весела чи сумна? Ви сказали зараз про смирення. Хто як розуміє це слово? Хтось як покору, при цьому не обов’язково перед Богом, а просто перед обставинами. Така собі безвольність. Ви якось сказали таку фразу: ‘я танцюю перед Богом’. Що таке танцювати перед Богом?

- Ну перш за все - весела чи сумна. Ці категорії не застосовуються в християнстві. Я б застосував іншу категорію. Це релігія радісна. Тому що є радість відчуття перспективи спасіння душі, радість єднання з Христом, радість відчуття цієї благодаті. У мене не виходило знайти щось в житті, що було б вище за цю радість. І я вірю, що це найвище що може бути. І цієї радості, що є у людини, яка справді вірить, не може забрати ніщо, включно з фізичними стражданнями. Люди, які вважають, що християнство це якийсь ‘мрачний склєп’ в якому строго, сиро й холодно, вони просто нічого не знають про християнство. Тут є велика біда в тому сенсі, що впродовж багатьох десятків років (це почалось не з Радянським Союзом, це почалось раніше) у людей склався стереотип тупого, жадібного попа, якихось мракобєсних ритуалів, чогось що можна знайти в християнській церкві так само як можна знайти в будь-якій найкрасивішій людині якусь хронічну болячку. Так само, як в лікарні, якщо гарно копнути, можна знайти лікарів здирників, які думати не думають про те як людину вилікувати. Так само і якщо покопатися, то можна в церкві знайти купу нєрадівих батюшек. Хворобу можна знайти скрізь. Питання в тому, а що ж ти тоді насправді шукаєш? Це як бджола, яка каже, що скрізь один мед, а муха каже, що скрізь те на чому мухи сидять. В християнстві багато є того, що називається самообмеженням. Але це не те самообмеження, яке повинно мучити людину. Це не дієта, якщо говорити, наприклад, про пости. Це щось, що дає можливість розкрити потім в собі додаткове джерело тієї радості заради якої зрештою все відбувається. Мені дуже подобається формула, якою я багато чого в житті перевіряю.Що таке справжня радість? Це радість після якої не буває похмілля. Похмілля не в сенсі алкогольного ‘бодуна’. А похмілля в широкому сенсі. Тому що похмілля в душі буває, і я це кажу з власного досвіду, ще більш неприємним і болючішим ніж ота важкість в голові, коли вона болить і гуде, і кожен звук здається нестерпним, коли перепив. І це я теж кажу з власного досвіду. Мав можливість порівняти. Так от радість, яка не приносить ‘похмілля’ - це саме те, що я знаходжу в християнстві. В тому числі і у входженні в піст, і в самообмеженні, і у виході з нього. Коли ти нарешті після цього духовного труда даєш трошки відпочити і тілу, і душі. Ти знаходиш цю радість і в спілкуванні з близькими, і в насолоді тими плодами які природа дає. Християнство - це релігія краси. Це місце, де ти розумієш, що так - природа упосліджена, вона спотворена гріхом, але скрізь ти можеш знайти якщо не Істину, то  принаймні її відблиск. Через те церква і називається Вселенською. Не тому що вона є скрізь в Всесвіті, а тому що вона сприймає Всесвіт як Богом створений і той де от ці крупиці Істини можна знайти де завгодно, головне мати головний орієнтир, орієнтир на Христа. Оцій вектор, якій насправді називається духовність. Духовність - це не ‘вообще’. Тому що коли наші деякі діячі починають вживати слова культура і духовність… відверто, не хочеться вживати фашистських висловів про те, що рука тягнеться до кобури. Але іноді це настільки маніпулятивно, настільки по-блюзнірськи в деяких вустах звучить, що просто сором. Духовність - це компас. Ти або ідеш куди вказує головна стрілка, цей хрест, або ти туди не йдеш. Оце все чим вимірюється духовність. Все решта, ми можемо говорити про душевність, про людські якості, про виховання, але це душевність, а в духовності все дуже просто - ти або з Богом, або без.
 
- Смиренність, терпимість. Коли людина не помічає сміття в очах інших. Вона сприймає інших такими якими вони є, не ставлячи себе вище за них. Бо їй не до цього. Вона самодостатня і повноцінна. А відповідно і терпима, і є гідним членом суспільства. Можливо з цього і починається громадянське суспільство?
 
- Чому людина варта гідності? Скажу хрестоматійну річ. Тому що вона є образом Божим. Це момент з віровчення, який вам скаже хто завгодно із тих хто хоч раз почув від духівника чи прочитав у книжках. Тому що зрештою, Господь створив нас за образом і подобою. До речі що таке подоба? Це можливість уподібнюватись Богу. Не в тому сенсі, що у Бога руки і борода такі як у мене, а в тому сенсі що я можу у своїх внутрішніх якостях йому уподібнюватися. І Христос прийшовши на Землю Він набув нашої подоби, Він з’єднав своє божество з нами, нашою людськістю. Піднісши цю людськість, виправивши її. Як можна людину після цього не поважати, якщо сам Господь уважив таким чином людину? Інше питання, що людина може заплутатись, людина може помилятися, помилятися щиро або маніпулювати кимось вдаючи, що вона помиляється, але насправді маючи свій корисливий інтерес. Але це все не скасовує моєї поваги до цієї людини, як до носія образу Божого. Я можу викривати помилки, можу переконувати, можу пропонувати альтернативу, але при цьому продовжуватиму поважати людину і сприймати її як достойного співрозмовника, ну принаймні до того моменту, поки вона не полізе бити мені писок. Тут настане вже наступний етап, той про який так люблять закидати християнам - ну що ж це ви? вдарять в ліву - підстав праву! Якщо ти думаєш підставляти праву думаючи про те який я праведний, то тобі просто виб’ють щелепу і це буде наслідком твоєї гордині. А якщо ти справді досяг того рівня святості, коли ти взагалі попри все не почнеш бити, то тоді тобі все одно і скоріш за все тебе не будуть бити. Хоча можуть. Святий, якого я дуже люблю Спиридон Тримифунтський відомий тим, що він на практиці застосував цю норму, приїхав здається до імператора, а там картина як наче з нашого життя - на вході дуже борзий охоронець луснув Спиридона добряче, мовляв, ‘куди преш?’. То він підставив йому другу щіку. Так це був святий і охоронцю стало настільки соромно, що він навернувся і до кінця днів замолював цей гріх. От якщо із такої внутрішньої святості керуватися цим принципом, тоді так. А якщо лізти в гординю і набувати собі невідомо яких пригод, то результат буде відповідний. Не все ж в цьому сенсі так просто. Ми не мусимо так думати - як двері прямо. Є речі абсолютно однозначні - оце чорне, а оце біле. А коли йдеться про застосування якихось моральних християнських настанов у житті, то треба точно розуміти з чого вони походять, в якому контексті вони були сформульовані. Дуже варто християнину, якщо він настільки озадачився застосуванням норм Писання в своєму житті, читати першоджерела, варто знати грецький, або староєврейський текст писання. Тому що сьогодні та фраза, якою так всі люблять маніпулювати, що ‘вся влада від Бога’, в грецькому, здається, тексті звучить так: ‘те, що не від Бога, те не влада’. Відчуваєте різницю? Різниця дуже показова. Якщо вже тобі це дійсно цікаво і тим цим живеш, живи до кінця. Я колись причепився з купою запитань до покійного нажаль китаїста, одного з провідних на той час і до нині, Грогорія Хорошилова. Мені було дуже цікаво, він розповідав про китайську філософію, я загорівся, це було ще в студентські мої часи і я пішов задавати ‘нєпонятниє вопроси’. Він мені сказав: слухай, є два варіанти, ти або трошки дізнався і просто знай, що така сфера знань є в житті і заспокойся, або присвяти цьому все своє життя і копай до упору. З християнством так само тільки ще гірше. Або ти в цьому досконально для себе розібрався - на тому рівня який взяв, не всі можуть бути професорами богословія, для когось достатньо рівня щирого благочестя - але не можна поверхнево вигукувати: ‘а шо ви там всє на дієтє!’, ‘а всє попи ідіоти!’, ‘а всє попи на мерседесах!’ - оці штампи, якими кидається суспільство. Колись я цим дратувався, колись сміявся, зараз вже така рекація - ‘ну от знову...’.
 
- Так мислить суспільство. Так само, як на Західній Україні всі бандерівці, а на Сході України всі москалі.

- Так. Це ті стереотипи, що нам накидає шоу-бізнесове мислення. Таке враження, що всім нам в якійсь момент показали короткий політінформаційний кліп. Ми кліп затямили і далі рубаємо життя на ці шматки. Так не можна. Людина, яка себе поважає мусить мислити, постійно вдосконалювати свій інструмент мислення, інструмент відбору інформації, інструмент узагальнення. На тому рівні на якому знаходишся, знову ж таки, на рівні рядового інженера, на рівні доктора наук, не можна зупинятись в цьому розвитку. Як тільки ти почав мислити тільки стереотипами, ти вже майже перестав бути людиною. Це фатально. Я в цьому максималіст. Як тільки стаєш біороботом: подразник-відповідь, подразник-відповідь, то все. Приїхали. Зараз в цьому дикому капіталізмі, розглянемо його як уособлення світового зла, хоча теж ризикована метафора, дуже вигідно щоб всі були ідіотами, щоб всім можна було безкінечно згодовувати самих себе. Доречна, але страшна метафора, з цього приводу, була в фільмі ‘Ганібал’ про канібала Ганібала Лектера, якого зіграв відомий Ентоні Хопкінс. В одному з епізодів він розкрив черепну коробку своїй жертві і годував її з ложечки власним мозком. Жах! Але чи не те сьогодні роблять виробники нікому не потрібних товарів і послуг? Вони з під наших же ніг, нашу ж землю перетворюють на лєнточкі, кульочкі, гаджети і бантікі, формують рекламну кампанію, щоб сформувати потребу купити нікому не потрібну річ. Ми її купуємо і пожираємо таким чином самих себе. Людина, яка себе поважає мусить якщо не зовсім вирватись з цього ланцюга, бо тоді треба дійсно іти в монастир, в гори, в скелі, куди завгодно, але принаймні зупинитися і подумати - де я можу це коло зупинити, від чого відмовитись. Де я можу згадати, що є не закон зросту потреб, а є здорове самообмеження. Зрештою, що пропонують християнам в піст серед іншого? Згадати що можна наїстися хлібом і напитися водою. Не потрібна кола, фанта, спрайт. Її можна попити влітку в спеку, хоча насправді від того ще більше захочеш пити. Є вода, є хліб, є щось достатнє. Якщо не піст, то є приготоване на вогні м’ясо. Є якісь такі прості речі в яких можна знайти стільки радості, що ніякий французький ресторан тобі цю радість ніколи не дасть, якщо тільки твоя здатність відчувати радість не закінчується на можливості потратити купу грошей. З цієї схеми треба себе виводити. Коли твоя мрія обмежується грішми, і твоя радість обмежується грішми, тоді виходить, що ти - гроші. Ти шматок золота, чи ці цифри, які надруковані на папері. Це якось мало, як на мене.

січень 2014

Бесіду провів
Валентин Торба
портал "Золоті сторінки. Луганщина"

www.goldpages.com.ua








.