для поиска точной фразы используйте кавычки, например, "юридические услуги" помощь
ВАХТАНГ КІПІАНІ: «МИ НЕ МАЄМО РЕАЛЬНО ВПЛИВОВОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»

 

Людина, яка народилась в Грузії, але українську мову знає краще ніж багато українців, які все життя в Україні прожили. На Сході України до таких людей ми – східняки - чомусь звикли застосовувати термін «націоналіст», хоча навіть натяку на якісь націоналістичні нахили у Вахтанга Кіпіані я не відчув. Освічена проста людина, яку важко схилити до бесіди на провокаційні теми. Талановитий журналіст, в якому поєднання української, грузинської та вірменської крові мабуть дало ту особливу суміш неординарності і простоти в спілкуванні, якоїсь легкості і при цьому ж принциповості в поглядах. Як сказано про нього в «Енциклопедії нашого українознавства» : «хлопець, до якого неможливо ставитись без симпатії».
В березні цього року Вахтанг відвідав Луганськ – останній обласний центр нашої країни, в якому він ще не був. В щільному графіку поїздки він знайшов час і для бесіди з нами.







ЛУГАНСЬК – ЦЕ «ДАЛЕКИЙ СХІД» УКРАЇНИ

- Я знаю, що Луганськ – це єдиний обласний центр України, який Ви ще не відвідували. Які враження у Вас від Луганська, Ви спілкувались з Луганськими журналістами?

- Луганськ – це «далекий Схід» України і в мене немає такого великого емоційного ставлення до цього краю. Наприклад, для моїх донецьких друзів Луганськ - це щось таке провінційне, дуже далеке. Особисто мені цікаво було побувати тут, щоб скласти власне враження і тому використав першу нагоду. Я пройшовся пішки. Вулиця щоправда дуже брудна. Обійшов які міг кіоски – скупив всі місцеві газети. Побачив музей, який мушу відвідати. В принципі, поки що вражень особливих немає, але переконаний, що вони будуть нормальними, адже у всіх інших містах було так само.

- Наскільки мені відомо вперше чим Вам запам’ятався Луганськ це 91-м роком, коли Ви агітували за незалежність України в Миколаєві, і людина, що тільки-но звільнилась з міст позбавлення волі сказала: так, незалежність – це добре, адже далі Луганська не зашлють.

- (сміється) Так, це був єдиний доступний для нього аргумент на користь незалежності.

- А взагалі, в столиці яке відношення до Луганська – негативне чи більш толерантне?

- Ви знаєте, в моєму колі знайомих ставлення до Донбасу і Луганщини зокрема є доволі песимістичне. Чомусь Київський організм не дуже перетравлює цей край. Йдеться не про мовну окремішність. Просто сам проект України в класичному українському сенсі чомусь Донбасом сприймається в штики, але альтернативи запропонувати не може. Наприклад, ми робили проект «Великі Українці» і Донбас так і не зміг запропонувати від себе жодного видатного персонажу до українського списку.

- Окрім Артьома, жартую звичайно

- Вони навіть його не захотіли, хоча, наприклад, Володимир Даль студентами Луганського Східноукраїнського Націального Університету був активно прорекламований. Він навіть увійшов у сотню і в середині списку великих українців він є. Це говорить про те що якщо студентська спільнота певного регіону вирішить висунути свого героя на загальнонаціональний рівень, то це відбудеться. І це добре. На Донбасі жили і працювали і Сосюра, і Іван Світличний, і Микола Руденко, і Василь Стус.  На Сході ніхто цих своїх же персоналій не підтримав. Виходить що є негація до українського, але свого нічого не пропонується. Я знаю що тут був локальний проект Великі Луганчани…

- Нам необхідно це, адже ми теж прагнемо сформувати своє бачення власної еліти. Адже, як сказав В’ячеслав Липинський, «народ ніколи не буває розумніший за власну еліту». Тому усвідомлення хто є наша еліта надзвичайно важливе. До речі щодо проекту «Великі Українці», здається до нього причетний Єгор Бенкендорф, відомий тим що став головою НТКУ, сумнівними за змістом проектами та агітацією за легалізацію проституції, коли він балотувався у мери Києва…


- Він був одним з продюсерів і мав виключно технічне відношення до проекту - до камер, до приміщення.

- Тобто аж ніяк не ідеологом

- Ні в якому разі.

- У Вас не було з ним конфлікту в програмі?

- Після фіналу проекту, коли проект був фальсифікований, то я оголосив про це. Бенкендорф в свою чергу  заявив, що це моя хвора уява. Я сказав, що якщо ми перейшли на дискусію щодо моєї уяви, то в цьому не має сенсу. Адже я не просто заявив про моє ставлення до ситуації, а навів факти, цифри. Бенкендорф був корпоративно об’єднаний з Інтером і сказав, те що сказав. Це не дає йому доброї відзнаки, але з рештою і говорити про нього дуже погано не можна. Відносно легалізації проституції, сприймайте це як політичну технологію, а не як його переконання.

- Як Ви почуваєте себе як журналіст серед нових призначень які відбулись в державі на керівних засадах? І як бачите свою діяльність в майбутньому в контексті нової влади?

- Ці призначення стосуються мене, як і будь яку іншу людину. Я не працюю в державній структурі, тому міністр фінансів чи голова НТКУ для мене посади дуже далекі і мене особисто не стосуються. Команда, яка прийшла до влади має право на формування своєї вертикалі, яка вочевидь буде реалізовувати ту програму, з якою ця команда перемогла. Мені здається, що якби вони були трішки розумнішими, то вони посади розподіляли не за фракційною, а за професійною ознакою. Ігноруючи цей принцип, вони розкидають граблі собі самі і вже найближчим часом вони почнуть на них наступати.

- Як Ви гадаєте коефіцієнт ксенофобії наскільки присутній в Україні? Наскільки ця тема штучна і наскільки реальна?

- Я практично не стикаюсь з ксенофобією щодо себе. Можливо це тому що у мене гарне коло спілкування. Дуже рідко у віртуальному просторі у моєму блозі чи на інших сайтах, де публікуються мої статті частина коментарів зачіпає моє походження. Але я ставлюсь до цього спокійно, бо вважаю що це люди хворі різними психологічними хворобами. Бо, якщо вони вважають що підкреслюючи мою національність вони щось вирішують, то це мають бути їх проблеми. В реальному житті і в політиці, і в журналістиці до людини відносяться в залежності від її поглядів, ставленні до інших людей. Особисто я вважаю що ксенофобії в Україні мало.

- Я якось спілкувався з вірменкою яка сказала, що вірмени не визнають голодомору в Україні, бо Україна не визнала геноцид вірмен.

- В міждержавних стосунках ідеалізму практично не буває. Україна не визнала геноцид вірмен з прагматичної точки зору, тому що це б погіршило стосунки з Туреччиною, яка є важливим економічним і іншим партнером. Головне, щоб ми всередині країни приходили до консенсусу, а ставлення до цього Вірменії, Росії чи іншої країни – це вже другорядне. Все що торкається Бандери, Голодомору – все це має вирішуватись на Україні.  Президент Янукович не має давати нікому ніяких обіцянок за межами України щодо внутрішньо українських проблем. Я не думаю що Путін чи Мєдвєдев приїхавши до Києва будуть давати обіцянки врегулювати питання Байкалу. Це їх внутрішнє питання і вони його вирішать як кажуть «без соплівих».

- Ви народились в Тбілісі, жили в Миколаєві, Ваші погляди наскільки мені відомо патріотичні і, навіть, націоналістичні…

- Мої погляди не є націоналістичними. У мене ліберальні переконання, просто вони мають національну підкладку. Україна має бути Україною – в цьому ніякого націоналізму немає.

- Скоріше всього таке враження із-за того що в Україні поширена асоціація, якщо людина розмовляє на українській мові, або вважає Степана Бандеру національним героєм, то він вже чомусь вважається націоналістом.

- Ідеологія націоналізму має цілком виразні прикмети, так само, як і соціал-демократія чи комунізм. Відповідно, я ідеологічно не є націоналістом. Я не визнаю примат нації перед людиною. Але як історик і як журналіст, який пише про історію, що історія України без Бандери неможлива, це один із моментів кристалізації нації. ОУН, УПА, Бандера – це все одні з провідних моментів створення сучасної української нації. І ті навіть російськомовні українці, які усвідомлять що нація будувалася саме ОУН, а не Радами Народних Комісарів, то це буде моментом їхнього наближення до єдиного національного ідеалу. А далі вже кожен по своєму формує власні переконання.


У МЕНЕ НЕМАЄ БЛИЗЬКИХ СТОСУНКІВ НІ З КИМ ІЗ ПОЛІТИКІВ І ЦЬОГО Я НЕ ПРАГНУ

- Ви сказали, що спілкуючись з Луганськими журналістами Ви помітили прикмети провінційності. Взагалі які хвороби української журналістики Ви помічаєте?

- Окрім внутрішніх корпоративних проблем, у нас журналістика не є реально впливовою. Тобто, наприклад, з наших газет жодна не є ні газетою «Правда», яка могла виступити і щось потім робилося, а ні Польської «Виборчої», яка впливає на мільйони людей, там навіть одна редакційна колонка може повернути напрямок суспільної дискусії в інший бік. У нас хтось щось десь публікує, виступає і нічого потім не відбувається.

- Можливо це взагалі інертність нашого народу?

- Медіа – це частина нашого суспільства. Щоб ми не сказали і щоб ми не показали завтра - нічого не відбудеться. Наприклад, в Чехії кілька років тому, коли президент спробував зняти начальника телебачення, то пів країни вийшло його захищати. І справа була не в ньому як в людині, а у факті того, що влада спробувала втрутитись в політику медіа. У нас зніміть завтра власника будь якого телеканалу, або редактора, то максимум що відбудеться – це невеличке заворушення в Інтернеті. Пошумлять і заспокояться. Тобто з одного боку медіа багато, а з іншого вони мають більш розважальний характер.

- З іншого боку журналісти самі винні в цьому, адже багато журналістів пишуть замовні матеріали. Вмикаючи телебачення виникає таке відчуття, що і журналісти і політики виконують роль, а не висловлюють істинні переконання.

- Щодо проплаченості я не можу так говорити, адже не маю такої статистики, як і інші. Але я не думаю, що це дуже багато людей.

- Тобто Ви вважаєте, що це не актуальна зараз проблема для журналістики?

- Ну подивіться самі на телебачення – чи багато там замовних сюжетів? Реально небагато, а іноді важко сказати чи були такі. Питання в регіональній пресі, яка буквально живе за рахунок виборів. Вони ставлять замовленні політичні статті без плашки «реклама». Я багато їздив під час виборів по Україні і бачив як одні й ті ж публікації дублюються у різних регіональних газетах. Це, я вважаю, ошукування читача, хоча це ж не така проблема поставити плашку «Реклама»

- Це вимагає декларування прибутку (з посмішкою)

- Відповідальність власників цих медіа дуже низька перед суспільством. Але й суспільство з’їдає це. Інакше б люди перестали купувати ці газети і вони б збанкрутували, і на їх місце прийшли б інші. Медіа абсолютно відображають стан нашого суспільства.

- Ми приходимо знову ж до висновку, що все спирається на суспільство, на його рівень і як наслідок рівень еліти, і рівень медіа. У нас на місцевому телебаченні деякі політики виступають годинами, як пастирі проповідники. Можливо це є відбиток провінційності медіа. Коли вмикаєш загальнонаціональні канали, то очікуєш, що там теж саме – все штучне і проплачене.

- Можливо це і там є, але ж у іншому форматі. Є «Свобода слова», є програма з Шустером. Там є конкуренція, там люди висловлюють свої думки, з'ясовують стосунки. Можливо це не дуже конструктивно, але принаймні це створює ілюзію, що зіткнення думок, позицій існує. У іншому випадку буде видно що людина купує ефір. Сильні політики ж (а більшість з основних політиків є безумовно сильними) здатні витримати будь яку дискусію. Інколи існують реально образливі речі, коли кажуть, що політики не приходять на якісь шоу, бо там будуть складні запитання. Так фактично не буває, буває так що деякі обличчя які запрошені на ці програми їх не влаштовують.

- Але ж було й таке що Янукович якось сказав Мустафі Найєму після його запитань: «якщо ви, Мустафа, не мій ворог, то принаймні ви вже не мій друг».

- Це від низької культури

- Ви відчували на собі тиск? Вам погрожували?

- Технічно ні. Тиск був, але не погрози. Але ж ви розумієте, що це як  фізика, ходиш по землі, то вже тиск. Так кожний з журналістів, який пише не про погоду, відчуває тиск. У мене немає близьких стосунків ні з ким із політиків і цього не прагну. Тому я не відчуваю залежності в цьому плані.

- А з ким із журналістів Ви підтримуєте дружні стосунки, або хто з журналістів Вам до душі?

- Я спілкуюсь з сотнями людей і виділити когось складно. Є люди яких я більше читаю і довіряю як професіоналам. Наприклад, Сергій Лещенко. Це найкращій репортер в Україні і безумовно кожна його публікація є подією в Україні. Але є ще десятки і сотні людей, з ким я спілкуюсь і всі вони заслуговують уваги, чи то з громадських організацій, чи то на телебаченні, а з деякими я знайомий лише віртуально в Інтернеті, вони є журналістами, ми спілкуємось про журналістику. Просто є більш авторитетні люди для мене, а є менше. Є люди які мені цікаві самі по собі, але те що вони пишуть мені не цікаво. А до душі… це ж не художня література. Я дуже багато читаю і від преси мені потрібно що? Ось я цього не знаю і можу про це прочитати. Наприклад, я не знаю що робиться в кулуарах парламенту, а Лещенко мені розповідає. Тобто - це інформація для розуму.

- Деякі журналісти пишуть для розуму так що їхні тексти викликають не менше емоцій ніж художня література. Якісь телевізійні проекти Ви плануєте в майбутньому?

- Поки що нічого не планую. Зараз взагалі щось планувати важко, бо зараз ми живемо у межичассі, коли «регіонали» беруть владу на всіх рівнях і багато інших домовленостей, які були вони зараз вже неактуальні. Тому я зачекаю, коли вони розділять владу, зокрема і медійну. Зараз я вільний журналіст – пишу статті, іноді викладаю.

- А власний проект Ви не плануєте створити, наприклад, в Інтернеті? На кшталт «Української правди» або іншого формату?

- Створити другу «Українську правду» неможливо. Треба знайти якусь нішу, яка була б не просто інтелектуально комусь цікава, але й прибуткова. В мене такої ідеї за великим рахунком немає. У мене є кілька творчих ідей, але їх мусить хтось фінансувати. Пошук можливих партнерів я веду, я розмовляю з різними людьми. Якісь процеси відбуваються неофіційно і можливо щось з цього дійде до реалізації. Будь який Інтернет-сайт вимагає десятків тисяч доларів інвестицій, я не володію такими ресурсами, щоб власні гроші інвестувати в подібні проекти.


- В Інтернеті Ви публікуєте статті зокрема про книжки, які Ви прочитали і які на Ваш погляд варті уваги загалу. У Вас є найулюбленіша книга?

- Не скажу, бо я прочитав сотні книжок…

- Але є така яка лежить весь час на полиці і яку Ви періодично відкриваєте з бажанням знову і знову перечитати?

- В дитинстві я страшенно багато читав Джеральда Даррелла, його книжки про тваринний світ. Це мене надихало. Я давно вже їх читав, але пам’ятаю неначе я прочитав їх вчора.

березень 2010

Бесіду провів

Валентин Торба
Бізнес-портал «Золоті сторінки. Луганщина»
www.goldpages.com.ua








.